«Німецьке село» Павла Чучки.

Інтерв'ю сільського голови журналу «Політик HALL»  продовження:

Чому в Україні жити складно, і як цьому зарадити?

- Моя нинішня посада сільського голови у рідному селі Баранинці зобов’язує жити і працювати серед людей, з людьми і для цих людей. Не для людей взагалі! Мій обов’язок – повернути моїм односельчанам відчуття громади, яке було втрачене і без якого занепад триватиме далі. Переконаний, без відчуття єдності не буде порозуміння, а порозуміння – основа для вирішення безлічі поточних проблем. А далі – спільне бачення розвитку громади, планування розвитку території. Порозуміння та взаємна довіра – моє особисте кредо. Перший крок, першу жертву, перший аванс, першу поступку повинен зробити лідер. Один такий десятиліттями водив по пустелі своє плем’я, поки із натовпу не сформував спільноту, громаду, народ, націю. Так само і в селі. Для цього я, як сільський голова, витрачаю купу власних заощаджень, увесь свій час, свої зв’язки, життєвий досвід, свої дипломи і т.д. Видаю газету, проводжу вуличне радіо,  споруджую стадіон, впорядковую цвинтар, реконструюю приміщення сільської ради, амбулаторії, дитячих садків. Створив та утримую дитячий футбольний рух: вожу дітвору по Україні, в Сербію, в Словаччину… показую їм світ…. Як результат наші діти вже запитують не про те, коли ми ще кудись поїдемо, а – коли вже у нас буде таке саме, як там? А за дітьми тягнуться їхні молоді батьки,  ще не старі дідусі й бабусі. Процес за чотири роки, хвалабогу, зрушився. Віриться, що безповоротно.

Як можна з Баранинець зробити «німецьке село»? Розкажіть про конкретні кроки.

- Звідки цей термін «німецьке село»? Відразу після війни багато закарпатців, колишніх громадян Чехословаччини, переселилися у чеські Судети, у покинуті етнічними німцями села. Приїжджаючи додому, вони розповідали про неймовірну чистоту, зразковий порядок у забудові, високу культуру сільського господарювання, упорядковані цвинтарі, якісні дороги, вуличне освітлення, радіофікацію. Щось подібне можна побачити у селах, де проживають закарпатські німці – Верхній Коропець, Павшино, Німецька Мокра. Я перейнявся цим у Бараницях. Половину з перерахованого вище ми вже досягли. Крім того маємо власний стадіончик з штучним покриттям, на якому проводимо міжнародні дитячі турніри, проектуємо великий стадіон за стандартами УЕФА з критою сценою для проведення масових спортивних та культурних заходів, громадою упорядкували цвинтар, де збудували «хресну дорогу» з 14 капличок, розчистили десятиліттями захаращене старе річище, висаджуємо десятки сакур, видаємо кольорову газету. Громада обслуговує власний водопровід, організувала вивезення сміття, проводить суботники. Найважче виявилося відучити наших людей пити за успіх до початку роботи і навчити сприймати гарне як колективну потребу. Працюємо далі.

На чому базується ваша віра у власні сили і у право керувати громадою?

- По-перше, формально, спадково: дід мій був старостою с. Баранинці в 30-х роках. По-друге, виховання, я ж бо виріс в педагогічному середовищі: в моїх батьків педагогічний стаж 109 років на обох, слава Богу, батьки ще живі. Люблю читати, аналізувати, організовувати людей. 10 років працював у Києві в Академії наук. Доводилося багато їздити по архівах Москви і Ленінграда, працюючи над історичним словником.

Відчув, що робота з картотекою над словником не для мене, а швидше для жінок, котрі мають забезпечених чоловіків. Саме починалася горбачовська весна. Мені було 30 років. Придивився до соціально-економічних змін, які зароджувалися в Україні. Тому у 1985-у вирушив до Ужгорода. А вжне 1989 я був у Народному Русі першим головою виконкому обласної організації, першим редактором друкованого органу «Карпатська Україна»(спочатку підпільного видання). Був депутатом Ужгородської міської ради. Понад 10 років розвивав власний бізнес.

Не жалкуєте, що поїхали з Києва? Адже можливостей у столиці завжди більше.

- В Києві я зачерпнув серйозності і темпу, бо Київ тоді вже був динамічним, відрізнявся від периферії. В столиці добре отримувати освіту, набирати життєвого лоску і вмінь, а потім з отим багажем, з отим темпом варто їхати на периферію, додому. Оскільки я набрав оберти під час життя в столиці, не міг заспокоїтися і в Ужгороді. В нас, якщо людина займається двома-трьома проектами водночас, на неї косо дивляться, напевно, вважають за дуже жадібного. А я завжди вів кілька справ одночасно. Якщо мені не пишеться, або у політиці щось не клеїться, то згадую про свій ресторан – «Децу у нотаря», і роблю щось там.

Цей перший в Україні етнографічний ресторан, який став візитівкою Ужгорода я створив з нуля власними руками, експлуатуючи виключно власний досвід. Випередив своїх всіх конкурентів завдяки дарованому креативу. Вперше витягнув назву «корчму» на противагу «снек-барам» , «вітерцям», «вишенькам», та «закусочним». Першим почав плести тини на терасах. Першим повісив над терасою військовий камуфляж і першим же його зняв, коли це стало масовим і модним. Першим відкрив у ресторані зоопарк з вовками, вівцями, в’єтнамськими  свинями, білками, косулями і першим його ліквідував. Першим поставив колибу з дерев’яного зрубу. Сам видумую сюжети картин і роблю їх ескізи. Придумав єдиний в Україні веселий цвинтар. Організовую фестивалі гумору та народні забави, ставлю новорічні вистави. Першим в середині 90-х знімав гумористичні мініатюри для місцевого телебачення в жанрі «Городок» і Камеді. Пишу сатиру, перемагаю в конкурсах, до речі, моя сатирична книга «Деца у Нотаря» за тиражем займає третє місто в Ужгороді після Біблії та сувенірного меню мого ресторану. Цього я навчився в Києві.  І завдяки моїй діяльності тут, в Києві мене знає не менше людей, ніж дома.

«Деца у нотаря», напевно, є більш прибутковою справою, ніж політика?

- Відповім як колишній підприємець зі стажем: завжди боявся одного – не бути продовженням касового апарату чи придатком калькулятора. З грошима розстаюся дуже легко, бо переконався, що вони легко повертаються до тебе, коли мета твоя благородна. Пригадайте із писання: віддаючи, ти стаєш багатшим. Нудно і без змісту займатися підрахунком зірок на небі, або чисел в математичному ряду, скирдувати гроші, або до безконечності тиражувати бізнес. Кінечним є твоє життя. Все одно багатшим за Біл Гейтса не станеш, першим не будеш. А життя спростиш до рівня homo: одна дірка на вході(рот), а друга на виході… Де ж sapiens? Де духовність? Де радість, взаємно подарована одним одному людьми, серед яких живеш і займаєшся бізнесом? Відвідувачі«Деци», журяться тричі: чому не бували тут раніше, чому не прихопили з собою фотоапарат, чому так швидко треба повертатися додому. А ті, що взяли з собою фотоапарат, розвозять по всій Україні улюблені кадри з «Деци» і роблять за власний рахунок їй неперевершену рекламу.

Шкідливо на все дивитися як на джерело прибутку, з усього вичавлювати платні послуги. І ще одне: глупі в «Децу» не ходять. Тут їм сумно. Помічено, люди без почуття гумору, або швидко ідуть геть, або швидко напиваються.

Був би щасливим, якби в українських корчмах офіційно з’явився алкогольний напій домашнього приготування – сливовиця. Це він є предметом національної гордості в усіх корчмах Європи від Балкан до Балтики, від Альп до Карпат. Лише у нас Україні сливовиця поза законом. Нею потайки пригощають один одного як простолюди так і президенти. Підтримаймо власного виробника: не пиймо ліцензовану кактусянку…

«Деца у нотаря» - це єдиний ресторан в Ужгороді, який працює без вихідних вже 15 років. Закритим був всього один раз і то 42 дні у 2004 році перед другим туром президентських виборів. По місту нишпорили бандюки з бітами і готувалися громити демократів. Про це нас попередили з міліції. Ресторан закрили, жіночий персонал відправили додому, а хлопці зачинилися на території. Запаслися вилами і ракетницями,

Із досвіду: ракетниці – то супер зброя для оборони: вони шкварчать, світять, палять, а найголовніше, не потребують дозволу. Патрулювали день і ніч. А на фасаді вивісили таблицю «Зачинено до перемоги Ющенка».

В 2004-му Ужгородці ніби були з Балогою по одну сторону барикад. Він відсиджувався у Мукачеві і вичікував. Коли побачив, що світ хитнувся, Європа підперла Ющенка, то надягнув найбільший помаранчевий бант з кишенями і прийшов з ним в Ужгород і далі аж до Києва. Я тоді був головою Громадського комітету порятунку Ужгорода. Погоджуюся, тепер це звучить наївно. Пригадую найперший міський майдан. Звукову апаратуру взяли з ресторану, за 20 грн. підключилися до розеток у сусідній перукарні. Народу набилося на ту площу! В основному студентська молодь. Ораторів було багато. Оголосили зміст подій. Потім була хода тисячної колони через центр міста. Акція пройшла  цивілізовано. Наприкінці стало ясно, що міліція з народом, а не як у 1989-1990 роках.

Ви позитивно ставитесь до обрання влади на Майдані? Чи отримали б підтримку власного, баранинського Майдану, якби була потреба?

- Після розчарувань від помаранчевої зради 2004-го на вибори 2006-го я пішов у село: туди, де ще є надія реанімувати громаду. На селі всі покоління живуть разом в одному дворі. Тому там менше космополітизму, а більше традиційності, здорового консерватизму, на відміну від люмпенізованого міста. Мене обрали головою, а серед депутатів 2/3 – старі корупціонери із попередньої команди. І відразу конфлікт, ультиматум: або співатимеш під нашу дудку, або – імпічмент. Тоді я оголосив усі сесійні засідання відкритими для виборців. В зал набилося повно народу. Мої опоненти, а їх більшість, втекли і не показуються вже три роки. За цей час люди відкликали спочатку 5-х, а потім ще 4-х живих депутатів і обрали нових. День проміжних виборів у селі перетворився на другий Майдан з міліціонерами, бандитами, судовиконавцями, народними депутатами і народом перед входом до виборчої дільниці. Це сталося двічі вперше в Україні і обидва рази в Бараницях. З’ясувалося, що раніше для односельчан вхід на сесію був закритий, як жіноча половина мусульманської хати для чоловіка. Сталося неможливе, після чого розумію слова Цезаря: волію бути першим у галльському селі, ніж другим у Римі. Правда, останні три з половиною роки проходять у судах(понад 200 засідань), нас поїдом жере прокуратура на замовлення моїх опонентів, я заробив собі діабет, зрушив нерви набрав зайву вагу… Але свого досяг: загартував громаду і переміг.

Переконаний, Україну змінять майдани на місцях. Тоді на київський майдан народ буде їздити з фотоапаратами на екскурсію.

Не можу погодитись, що натовп небезпечний і завжди непрогнозований. Ющенко колись ходив по Майдану без охорони. А зараз? Зведені кордони. Якщо президент приїжджає в Ужгородську школу дітей привітати, його охоронні служби влаштовують тотальний обшук, і навіть вимагають сертифікат на ручку, якою Президент буде писати в шкільному журналі відвідувань.

Яким бачите майбутнє села Баранинці за оптимістичним сценарієм?

- Я сприймаю Баранинці як майбутній Ужгород – новий, чистий, сучасний. Перенаселений обласний центр має нікудишню спадщину недосконалих комунікацій, які збудували ще австро угорці або чехи. Потрібні безліч мільйонів для обновлення міста Інвестори в місто не йдуть, бо аварійні корпуси запущеної промзони їм непотрібні. Іноземець добре рахує! І тому є шанси, що майбутня перспектива міста постане на землях приміських сільських рад – вільних для творчого планування. І наше село в їх числі.

Баранинці позначенні як столиця на глобусі Закарпаття, який ви спроектували. Але ж то жарт, бурлеск…

- Твоя столиця там де ти живеш, де в тебе найбільше друзів, де ти щасливий. А щасливий ти, коли до тебе тягнуться люди, коли робиться щось цікаве і корисне, а ти береш в цьому участь. Для мене це моє село, мій Ужгород, моє Закарпаття. Я помітив, після того як ми прийняли свій герб і повісили його на дороговказах, намалювали на водонапірних баштах, життя стало радісніше: твоя мала батьківщина вже не безіменна.

Ви конкуруєте з містом, чи ворогуєте з ним?

- Ужгород припертий до словацького кордону і де-факто є західною околицею Баранинської сільради. Це наш Вест Сайд. Жителі моїх чотирьох сіл вчаться або працюють в обласному центрі. Це добре. А погано те, що місто викинуло на нашу територію свої екологічні проблеми – сміттєзвалище, найбільше в області, та найбільший в області  цвинтар. Крім того, сусідня міська промзона разом із перевантаженою трасою Київ-Чоп зробили нас заручниками урбанізації. Та оскільки ми не на стільки дурні, як бідні, то почали домовлятися. Розробляємо стратегію взаємодії з мегаполісом, що неминуче наступає на нашу територію. У них є потенціал фінансово-економічний, у нас – простір для його інвестування. На виході, якщо діяти з розумом, повинен з’явитися новий сучасний продуманий Ужгород 2. Рік тому вперше в Україні село з містом підписали меморандум про співпрацю та координацію планів розвитку. Це були ми з Ужгородом. До процесу підключили спеціалістів, ведемо пошук інвесторів, формуємо портфель інвестиційних ідей, однак у діалог втручається віртуальна третя структура – це район, який розпоряджається(передбачено законом!) більшістю земель нашої громади. При чому одноосібно цим правом користується голова РДА – клерк нізвідки, посаджений у крісло і наділений владними повноваженнями таким же клерком. Якщо село і місто – це самоврядування, це делегована влада, покликана забезпечити цілодобове виживання громади, то район – це будинок з десятком кабінетів, який живе з понеділка до п’ятниці від 9:00 до 18:00, крім святкових днів, і займається власним виживанням за рахунок реальної громади. В результаті маємо шалену корупцію, заблоковані громадські ініціативи, поділ сільських голів на слухняних і на незручних та дику заполітизованість соціально-господарських процесів. Та й самих процесів-то, правду кажучи, вже не видно. А щоденне життя вимагає все більше оперативності, ресурсів, рішень. Сьогодні зусиль однієї громади мало для встигання за розвитком. Тому локальна взаємодія громад, кооперування сусідів за реальними інтересами – ось шлях, по якому йде наше приміське село.

Більше того, ми кооперуємося з громадами Галичини та Волині, посилюючи один одного через обмін досвідами, спільні навчання кадрів на власній базі за власні кошти. До нашої співпраці долучаються нові учасники.

Крім того, у прикордонному Закарпатті наші екопроблеми стали проблемою також для сусідніх Словаччини та Угорщини. Головним чином, через забруднення річок, особливо під час сезонних повеней. Тому кооперування між громадами для вирішення екопроблем (та й не тільки їх) піднялося у нас до рівня міжнародної координації і одержує фінансове забезпечення з боку євро союзних донорських програм. Я готую три проекти з екології, спортивно-культурної та освітньо-менеджерської тематики для подання до партнерського виконання їх із зарубіжними громадами. Це нове для нас, тому доводиться вчитися самому і гуртувати молодь з освітою. А молодим це подобається, вони хапають перспективу на льоту і, головне, вірять, поки їх ще не зіпсувала зневіра.

Як Балога пішов з секретаріату президента, то його місцевих райдержадміністраторів почали потрохи смикати і от, наприклад, наш ужгородський вже п’ятий місяць ховається на лікарняному, його перший заступник завис між слідчим ізолятором і домашнім арештом… Майже півроку живемо без проблем, без районної влади – без посередника між сусіднім містом та нашим селом. Залишилося небагато: поширити цей приклад на всю Україну і повсюдно законодавчо ліквідувати непотрібного посередника.

Можете дати прогноз щодо президентських виборів?

- Спробую: починається виборча кампанія і перемога Юлії Тимошенко стає очевидною на 20-й день. В найкращому випадку отримаємо московську модель. У нас з’явиться сильний, гарний, жорсткий і справедливий президент – це набір якостей, очікуваний у народі. Буде призначено два-три погані олігархи – свої ходорковські. Їхніми грошима залатають дірки в бюджеті. Дехто втече в Лондон, хтось – до Москви. Більшість залишиться незалежно від того, російські ці олігархи, або німецькі і дисципліновано сплачуватимуть 15% від прибутків. Все буде цивілізовано.

Якщо цього не станеться, на Україну чекає некерований бунт – кривава  розрядка соціальної напруги. Ознаки цього вже з’являються. Доки це лише точкові вибухи як у селі Драгово на Закарпатті, де народ побився з даїшниками за надмірні хабарі. Повсюдно назріває напруження через зловживання з землею. Рейдерством, нібито законним шляхом, «баблоїди» позбавляють сільські громади останнього їх ресурсу – землі. Українських селян позбавляють перспективи поліпшити своє життя. На фоні локальних причин ця причина є універсальною, яка разом із холодом і бідністю спровокує соціальний зрив у всій державі.

І останнє. Коли через декілька тижнів конкуренти Тимошенко остаточно переконаються у своїй непрохідності, виборчий процес буде зірвано введенням надзвичайного стану. Це прискорить настання сценарію №2 – хаосу і соціального вибуху. З’являться нові регіональні лідери, яким довіряють і які поведуть людей на вибори. Тоді, нарешті, з’явиться справжній народний президент, а не черговий декоративний сліпоглухонімий гарант беззаконня.

Поки що на українській політичній сцені гарцюють олігархи, а зацькований ними народ уже розминається за кулісами. Це в Україні вони олігархи, а за кордоном вони лохи і чужаки. Зі своїми вродженими двома рефлексами – хапальним і смоктальним – кому вони там потрібні. Їхнє живильне середовище – українське гетто без правил. Щорічно визначають список найвпливовіших людей України – то розстрільний список. Бо в Україні справи погані, виходить, саме через них. Я їм не заздрю.

Ольга Михайлова